Додано матеріал Студентам про Поділля в розділ Подільське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

Поділля як регіон здавна привертало увагу українських та зарубіжних фольклористів-класиків. Багатющі поклади народних знань в галузі етнографії і фольклору краю спричинили виникнення жвавого інтересу письменників, були складовою частиною роботи окремих дослідників, товариств, музеїв і т.д. Завдяки ентузіазму краєзнавців, етнографів, фольклористів, місцевих аматорів здійснювалась фіксація традицій і звичаїв краю. Але на жаль, записів з Хмельниччини за два століття фіксації обрядової та не обрядової творчості надзвичайно мало. Досить багатий й цікавий з боку вивчення духовної культури край фактично залишався поза увагою дослідників.

Ще існуюча обрядовість та звичаєвість населення краю має бути збережена і передана майбутнім поколінням як цінна спадщина. Тому пропонуємо долучитися студентам, викладачам Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії до вивчення та збереження неоціненних скарбів духовності, залучивши до її збирання своїх родичів, друзів, одногрупників, вихованців, колег.

Впевнені: той, кому небайдужа його земля, пам'ять віків, сьогодення і майбуття його дітей, відгукнеться, бо здавна відомо, що дерево без коріння зникне. Зробімо все, щоб ожили наші гаї парубоцьким співом і дівочим сміхом, аби пісня наша лунала довіку.

Завантажити ПРОГРАМИ-ЗАПИТАЛЬНИКИ збору фольклорно-етнографічного матеріалу на Поділлі

З повагою, колектив Подільського відділення ІМФЕ ім..М.Т.Рильського
Завідувач відділення – Маховська Світлана Вікторівна,
кандидат філологічних наук, фольклорист

Календарні звичаї та обряди села Теперівка Деражнянського р-ну Хмельницької області (записані 2009 р. студенткою 6 курсу факультету початкового навчання ХГПА Круліковською Кариною з вуст своєї бабусі, Гаврищук Ганни Романівни, 1923 р.н.).

Матеріал опубліковано у всеукраїнському народознавчому часописі "Берегиня". Число 3’10 (66). – С.51 - 60.

Минули роки, але пам’ять бабусі береже неоціненний народний скарб, який відкривається тим, хто його хоче знайти. Матеріали, записані з вуст Ганни Романівни Гаврищук, промовисті та цікаві, глибокі та справжні, як і сама жінка-трудівниця. Отож, ознайомтесь, використовуйте, бережіть!

День введення 4.12. – Введення Пресвятої Богородиці в храм. В народі називають – Третьою Пречистою, було пов’язане з Пречистою Богородицею. В Теперівці, молодиці ранком на Введення обсипали своїх корів сім'ям (насінням коноплі) і мастили маслом вим’я, щоб давали багато молока. Також обкурювали корів пахучим зіллям, примовляючи різні замовляння, щоб ніхто не відібрав "живності".

Катерини 7.12 – вважалося жіночим святом. В самий же день свята дівчата ворожили і закликали долю. Вранці, ще до того, як зійшло сонце, йшли в садок і зрізали гілочку вишні. В хаті ту гілочку ставили у пляшку з водою і чекали до Меланки. Якщо до Меланки гілочка зацвіте, то дівчина вийде заміж в цьому році, а якщо ні, то не вийде.

13 грудня святкували Святого Андрія У цей день дівчата ворожили всю ніч. Ворожили за допомогою курки: На підлозі ставили мисочку з зерном і водою і вносили півня. Якщо півень починав їсти, то вважалося, що чоловік у цієї дівчини буде товстий, любитиме попоїсти; якщо кидався до води, то чоловік буде п’яницею. Якщо ж півень себе поводив спокійно, то вважалося, що чоловік буде спокійний, добрий, непитущий.

Зібравшись, дівчата клали в миску обручку, стрічку і носовичок, кожна по черзі витягувала із закритими очима той предмет, який попався під руку. Обручка – вийде заміж, стрічка – сидітиме в дівках, носовичок – стане покриткою.

Також ворожили на "містках". Для цього наливали в миску води, зверху клали декілька соломинок у вигляді містка, ставили собі під ліжко і чекали, хто і як присниться: суджений мав переводити через місток. Якщо сниться, що міст провалювався – це означало щось недобре: розлучення чи смерть когось із молодих.

Звичайно на Андрія був обряд "Калити". Напередодні свята дівчата збиралися на вечорниці, домовлялися, в чиїй хаті будуть пекти Калиту, приносили біле (пшеничне) борошно і мед. Кожна дівчина повинна була брати участь у приготуванні Калити. Місили всі по черзі, починаючи від найстаршої до наймолодшої дівчини. Посередині коржа робили дірку. Тісто запікали в печі так, щоб важко було вкусити, зверху змащували медом.

На вечорницях молодь підвішувала Калиту за допомогою стрічки до стволока посередині хати, а потім стрибали, щоб вкусити. Також брали горнятко з медом, на дні якого був перстень. Хлопець мав дістати його, але так, щоб не замастити ніс. Вірили: якщо дістане – то ожениться.

Якщо дівчина не вгодила парубку або батьки не пускали її на вечорниці, то хлопці знімали ворота і затягували на найвище дерево.

У Теперівці, як і скрізь, 19 грудня вшановують Святого Миколая. Свято старалися не пишнотами відзначати, а добрими справами. Бідним людям заготовляли дров, сиротам допомагали чим могли, стареньким вибілювали хату. На Святого Миколая співали, веселилися, гралися, а під кінець робили гірлянди з горішків, запалювали лампадки, які блимали перед іконою Миколая. Особливо полюбляла це свято малеча, адже, зранку прокинувшись, під подушкою вони знаходили – іграшки, нову сорочку, штаненята…

За легендою був такий Святий Касіян, якому підпорядковувались усі вітри світу. Через те, що вітри мали силу як добру, так і погану, його день святкували один раз у чотири роки – 29 лютого. І тому Касіян заздрив Миколаю, бо на його честь люди зводили церкви, молилися, звертаючись за підтримкою і допомогою.

Святий Касіян вирішив звернутися за порадою до Пана-Бога, що його народ шанувати не хоче. Послав Господь ангелів шукати Миколая. А Святий Миколай не на небі відпочиває, а в Чорному морі кораблі тонучі рятує, вогонь допомагає гасити, від турків козаків рятує. Насилу ангел його найшов. І став перед Господом святий Миколай весь чорний і брудний, але з добрим поглядом. Питає його Пан-Бог: "Де ж ти пропадаєш все, Миколай? Чого ти такий вимащений?" А Миколай йому відповіда: "Та фіра в мужика зломила, в болото перевернула, помагав витягати". Тоді Бог звернувся до Касіяна: "Ну, тепер ти вже вздрів, чому церкви люди Миколаєві роблять? Роби і ти так, по-іншому буде тобі…"

22 грудня – Ганни або "Зачатія". Це свято було запроваджене на честь зачаття праведною Ганною Богородиці. У нашому селі вважали, що з цього дня починається рік. З цього дня починається бджільництво: "Починають бджоли мед їсти", "Ходять у погріб до бджіл, щоб добре роїлись".

23 - Вечір напередодні Різдва – "свят-вечір","вілія","кутя". Період од Різдва до Хрещення називався "святі вечори", їх було 3. На святковому столі було 12 пісних страв, вечерю починали з куті. Їли лише ложками і пили узвар з сухофруктів.

На святковий стіл розтрушували пахуче сіно, потім його накривали вишитою скатертиною. Діти ж збоку спостерігали, тому що це був священний обряд.

Це сіно на Йордань давали вівцям, корові, щоб відьми молока не забрали, трохи сіна приховували, щоб під квочку положити і трохи прикріпляли до поросячого корита. Обв’язували фруктові дерева, щоб напасть не чіплялася і врожайними були. Ще в сіно ставили часник, гроші і зерно. І ще батько – господар вносив житній сніп, який називався "дідух" і ставив його на покуті.

На вечерю господар брав зі столу потроху кожної страви і частував нею всю скотину, бо на Святвечір опівночі тварини говорять людською мовою.

Вірили, якщо в цей час прийде під хату першою дівка – свиня матиме одні льошки, вівці – тільки ягниці, корова – теличку, дівчинка народиться у молодят. Але краще, щоб перший хлопець прийшов, тоді буде щастя і багатство в домі.

Колядувати ходили в основному діти, якщо близька родина, то обдаровували цукерками і грішми, давали книші. Якщо дорослі "ходили з вертепом", то давали кілечко ковбаси, бутилку самогону.

Разом із святом Божого Василія, святкували Новий рік, а новорічний вечір називали Меланка.

Оскільки Старий Новий рік збігається з Василієм, то багато коляд пов’язано з іменем Василя. До схід сонця в цей день в хату приходять посівальники (засівають пшеницею), вітаючи господаря і бажаючи йому здоров'я, щастя, достатку і Божої благодаті.

На Василія вічнозеленим зіллям вимітали закутки.

У колядках і щедрівках згадували про всіх: і про молоду дівчину і про новонароджену дитину, по-особливому величалася дівоча юність, краса. Колядою парубки робили дівці честь.

Багато людей ганьбили Меланку, матері не дозволяли дітям переодягатися, маскарадитись. У колядках Меланка невмілиця, відрізняється від скромної, роботящої дівчини.

19 січня – охрещення на Йорданських водах Іваном Хрестителем Ісуса Христа. На Йордань – та називали місце, де проходив обряд, збиралися святково одягнуті люди. Освячену воду намагалися швидко набрати в глиняний посуд і несли в оселю, вірячи, хто перший принесе, в того худоба буде краще множитись. Одразу після освячення воду пили, адже вона має чудодійні сили, а дівчата ще й вмивалися свяченою водою. Вона зберігалася аж до наступного року, її пили хворі, кропили нею того, хто чогось боявся.

18 січня, напередодні свята, колядників запрошували на Йорданську коляду у хату. Потім господар припрошував їх до столу і за коляду винагороджував. До вечора ні дорослі, ані малі діти нічого не їли. З першою зорею накривали пісними стравами, як і на Святвечір, стіл. І тільки вранці, покуштувавши освяченої води, снідали.

Свято Стрітення – 15.02. – це свято початку весни. В нашому селі посвячена на Стрітення свічка – "громниця" – вважалася помічною від пожежі, її ставили перед образами під час грози, її полум’ям малювали хрести на сволоку, дітям підкурювали волосся, щоб не боялися грому. В день Стрітення "громницю" запалювали, щоб повінь не пошкодила посіви і щоб грім в дерево не стукнув. Також її давали в руки помираючим.

Кажуть, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі вони сперечаються кому йти, а кому повертатися. Якщо до вечора стане тепліше – літо переспорило зиму, а якщо холодніше – зима.

Масляна (сирний тиждень, Масниця) – це останній тиждень перед Великим постом. В це свято пекли круглі, як сонце, млинці, частувались варениками, каталися на конях. Млинці були з дріжджового тіста, тоненького, з родзинками.

Дівчата в’язали до руки парубкам "колодку", оздоблену стрічками і паперовими квітами. Парубки ж мали платити за "колодку" викуп подарунками: намистом, стрічками, шовковими хустками.

14.03. – Явдохи. В цей день міняється багато разів погода: може світити сонце, а потім завіяти снігом, або піде дощ. Якщо про когось казали, що вона як Явдоха навесні, то вважалося, що у неї вередливий характер і заміж її ніхто не візьме.

Вранці на Явдохи, зібраний п’ятницями попіл, висипали, розвіюючи, за ворота, за стежку, щоб злі язики біля цієї хати не плескали. В кого боліли ноги, той на Явдохи розминав їх по годинниковій стрілці. Опівдні маленькі діти на печі підстрибували до сволока, закликаючи теплу весну. Молоді дівчата вибігали з першою зорею на оголений від снігу пагорб, щоб, коли стануть жінками, легко було народжувати.

Спостерігали: "Коли на Явдоху снігу нема, поводь – буде багато меду".

30 березня святкується "Теплого Олекси". Цього дня, якщо було тепло, виносили вулики. Перед ними на пасіку господиня виносила спутану курку, примовляючи: "Як ця курка місця тримається, так і рої нікуди з місця не сходили". На Теплого Олекси риба хвостом лід збиває. Щоб добре вона ікру відкладала і ловилася, на воду кидали жменю вівса. На Теплого Олекси перший раз заспівує вівсянка і ведмеді з лігов виходять. На Теплого Олекси небо чисте – буде врожайним рік, а як зранку сніг местиме – гнила осінь.

Свято Благовіщення – 7.04. – Благовіщення Пресвятої Володарки нашої Богородиці й Пріснодіви Марії. В цей день Архангел Гавриїл приніс Діві Марії радісну звістку, що вона народить сина Божого – Ісуса Христа.

У нашому селі, як і скрізь, у свято не можна працювати. Кажуть: "В цей день навіть птах не в'є свого гнізда" або "Благовісне яйце під квочку не кладуть".

Бог благословляє в цей день рослини і усе починає рости. Хто знайде в цей день ряст, повинен зірвати його і потоптати промовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай Боже, діждати і на той рік потоптати!".

Четвертий тиждень Великого посту називається "середохресний". В середу на цьому тижні – свято хреста. В цей день пекли "хрести" з маком і мазали їх медом. Частинку "хрестів" зберігали до сівби. Також на цьому тижні сіяли мак і розсаду капусти, помідорів.

День святого Георгія називають Юрій. В цей день Побідоносець Юрій розмикає землю для нового житла, нової роботи. До Юрія не можна було випасати скотину, а також косити траву, бо як потривожиш землю, земля не забуде потривожити тебе. На Юрія розділяли овець з малятами і гнали їх в стайню, вперше випускали худобу на пасовище.

Остання неділя посту називалася Вербна або Лазарева, на честь воскресіння праведного Лазаря. Це вважалося свято дітей, тому що під час вечірнього обходу діти носили вербу, в кого була найбільша, той відчував себе найщасливішим. Освяченою вербою били маленьких дітей 3 рази, щоб були здорові і слухняні, коли зустрічали людей, хрестили нею, худобу перший раз весною виганяли нею, також ставили гілочку за образами.

Четвер називали Страсним або Чистим. В цей день завжди випікали паски. Також потрібно було вимитись, особливо дітям і хворим, адже вода в Чистий четвер змиває всі хвороби і захищає від негараздів. Помитись потрібно було до схід сонця, дівчата вмивались, щоб бути гарними. Також вимивали хату, перестеляли ліжка, брали чисті рушнички. На Чистий четвер виготовляли свічку, яка захищала оселю від пожеж, її запалювали у церквах і потрібно було донести додому свічку, щоб вона не згасла.

Великодні яйця називають крашанками. Яйце – це символ життя, весни, пробудження, символ Хреста на Великдень. Крашанки фарбували у вареному цибулині, діти могли приклеювати вирізані з паперу листочки. Крашанки освячували в церкві разом з паскою, потім прийшовши з церкви родичі цокалися ними, провіряючи їх на міцність, вітаючись "Христос Воскрес" "Воістинно Воскрес". Шкарлупу з яйця не викидали, а ховали. На цвинтар в цей день не ходили, тому що люди раділи Воскресінню Хреста. А йшли у Провідну неділю і клали крашанки на гроби померлих родичів. Також обдаровували і мінялися яйцями з родичами, знайомими.

Під час Великодної служби у церкві не можна було спати, тому що вкоротиш собі вік.

Три дні Великодня були часом гостювання, молодіжних забав і розваг. Ходили в гості до родичів, обмінювалися крашанками і пасками. У селі церкви не було, тому молодь веселилась на березі ставка. Водили хороводи, співали пісні про весну, величали Христа.

Неділя після Великодня називається Провідною. В Теперівці цей день був субота. В цей день увесь народ із хоругвами, хрестами, батюшкою пєвчими йшли на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляли спільну панахиду, молилися за спасіння душ померлих, а потім справляли тут же на могилах обід – тризну. Ця традиція існує досі, новим лише є те, що дарують дітям солодощі.

У Великодний понеділок хлопці обливали дівчат водою, щоб врода не в’янула, а у вівторок дівчата обливали парубків, щоб хазяйство велося.

Всі 40 днів після Великодня люди віталися "Христос Воскрес" "Воістинно Воскрес". На Вознесіння вітання вже заборонялись, бо в церквах ховають плащаницю. Випікали спеціальне печиво, яке називалося "драбинка", – "щоб було по чому Христові вилізти на небо". А діти робили з глини голубків, це були душі ангелів. У цей день мама зв’язувала сестер косами докупи, щоб долю знайшли близько одна від одної.

Свято Трійці називають Зелені свята. Хату прибирали липовим гіллям, щоб ніяка нечисть в хаті не заводилась. На підлогу клали татарське зілля.

Біля ставка молодь водила хороводи, дівчата були з розпущеним волоссям, голову прикрашали вінками, співали веснянок. У цей день було добре вінчатися, тоді молода пара буде щасливою.

В понеділок тато і мама, які оженили чи віддали заміж останню дитину, робили собі заново весілля. Людей не запрошували, а вони йшли самі, бо знали де відбудеться це свято, приносили різноманітну їжу.

В четвер поминали убійників і у цей день нічого не робилося, омивався ніж, не розпалювався вогонь, щоб біди потім не мати. Також на Зелені свята двоє діток з вербовими гілочками стояли по краях воріт, утворюючи у повітрі літеру "Х".

День Іоана Хрестителя називається Івана Купала – 7.07. На Івана Купала дівчата плетуть вінки з польових квітів й перед заходом сонця збираються на вигонах біля ставка. Увечері дівчата пускають сплетені ними вінки на воду, прикріпивши запалені свічки. Якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівчина цього року вийде заміж, а якщо крутиться на місці – доведеться їй ще дівувати. Якщо вінок відпливе далеко і пристане до якогось берега, то з тієї сторони прийде наречений. Часто хлопці намагалися зловити вінки.

Закохана пара домовлялась заздалегідь, яким буде вінок. Дівчата плели його так, щоб можна було впізнати, вплітали яскраві стрічки або великі квітки. Хлопці намагалися зловити вінок, підпливши на човні або вплав, це вважалося доброю прикметою для їх подальшої спільної долі. Ввечері молодь збиралася на умовленому місці здебільшого біля ставка і починали водити хороводити. Співали здебільшого про кохання, співали і хлопці і дівчата разом і розкладалося вогнище, через яке стрибали або парами або поодинці. Стрибаючи через вогнище молодь очищувалася. Якщо пара, тримаючись за руки, перестрибувала через вогнище, то вони проживуть разом все життя. На березі ставка робили гойдалки для дорослих і малих.

Коли сходило сонце, то ставок "одягали". Це люди, які були хворі, щоб позбутися недуги. Вони брали нову сорочку на патик і малювали нею хрест над водою. В кого боліла голова – опускали хустки, капелюхи, в кого ноги – панчохи, взуття. А навпроти ставали здорові люди з патиком і ловили з води ці речі, це був дарунок від Купала. Хлопчики з сухих гілок робили "барана", якого волочили під собою – "їхали". На "роги" чіпляли дзвіночок, яким лякали водяників.

Свято Петра і Павла – 12.07. Пастушки у цей день в’язали червону коду на роги биків, баранів, щоб сила була і не хворіли. На Петра робили велике гуляння. Дівка, в якої не зацвів барвінок, мала таке право. Тільки сходило сонце, батько клав дівчину у дерев'яний візок, обтикали тачку гілками з липи, щоб щастя липло до неї, колесо і ручку перев'язували поясами, які дівчина мала носити перед тим. На голову мама клала вінок з васильків. Їхали до хати парубка. З тої хати виходила мати. Якщо була згода, то мати хлопця знімала з дівчини вінок і через плечі кидала його, а на голову клала рушника. Також на Петра священик освячував сади і збирали з дерев останні вишеньки і несли бідним, щоб добре родили.

Свято Іллі – 2.08. У хату, де є маленькі діти, зі сходом сонця хтось мав зайти з дарунком. В першу недільну днину по жнивах на лану розстеляли рушники, на яких мав бути хоч один буханок із нового урожаю і капусняк, пироги з маком, студенець, голубці… В серпні дозріває капуста і щоб її черви не з'їли, рано-вранці виходили на грядку, де росте капуста, знімали з голови хустку і по черзі накривали кожну капустину. Вважалося, що роса цілюща у цей день, тому немічні та хворі вмивалися і купалися нею. Після Іллі заборонялося купатися в ставку.

Напередодні Маковея (14.08) дівчата збирали квіти, ранком, з росою, зрізали з городу квітку соняшника, також брали мак і несли в церкву на посвячення. Потім букет опускався до криничної води і потім лежав аж до Спаса. Матері, що мали на той час синів-вояків, несли цей букет до дерева, посадженого на честь сина, клали між гіллям, прив’язували червоною ниткою.

Спас (Преображення Господнє) – 19.08. Перед Спасом бджолами рої займали. Мед брали на посвячення.

На Спаса йшли на цвинтар до своїх родичів. На гріб стелили рушничок, посередині ставили червоний полумисок з четвертованим яблуком, политим медом – лишали це на ніч. А вранці забирав те все той, хто хотів.

На Спаса дівчині чіпляли яблуко вінцем над чолом, щоб чоловіка свого до сорому не довела. Ввечері це яблуко з'їдала свиня. Також у цей день мати по черзі клала татів капелюх на голову синам, щоб гарними господарями були. На Спаса жінки несли до церкви святити мак та яблука, груші і сливи.

11.09 пам’ятають про усікновення глави Іоана Предтечі. У цей день не можна різати нічого круглого, через те, що Іоану відсікли голову. Вважалося, якщо зрізати головку капусти у цей день, то з неї може потекти кров. Не можна варити борщу, їсти його. Картоплю пекли в "мундирах", гарбузи пекли, хліб ламали руками. Не дозволялося рубати сокирою чи пиляти пилкою. Чоловіки не голились і не дивились у дзеркало, бо могли захворіти. Зранку потрібно було помити голову.

Свято Воздвиженія – 27.09. – Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. У цей час орали на озимину, сіяли жито, спостерігали за журавлями, бо вони вказували на погоду. Людям, які померли, клали дерев'яний хрест. Животворящий Хрест вирізували на хатах, криницях, брамах. На Воздвиження плелися віночки з останніх осінніх квітів. Їх навхрест клали на голову, аби не боліла. Парубки і дівчата навхрест кружляли, тримаючись за руки, щоб бути благословенними. Потім обдаровували одне одного горіхами.

На Покрови (14.10) Матір Божа покривала землю, а роботу на ній завершували. Цього дня майстри безкоштовно покривали стареньку хатину вдовиці чи сироти. Батьки разом зі своїми синами робили та розвішували у садках дощечки-годівнички. У новій хаті били на поріг підкову.

Дівчата ворожили на долю. На ніч їли пересолену страву, просячи у Покрови прислати судженого з водою, аби наснився. Напередодні дівка варила на воді із дев'яти криниць.72 зернини пшениці.

Свято Дмитра – 26.10. До цього дня вже зібрано урожай, на землю опало листя. З цього часу відзначали "дідівські суботи". Щовечора для душ померлих родичів ставили тарілку зі стравою і чашку води, а перед тим, як лягти спати, запалювали свічку, аби душам було видно у хаті.

На Дмитра хворий підходив до необірваної горобини просити рум’янцю. Хлопці до пізньої ночі грали на сопілках, щоб вітер поганої звістки не приніс. Опівночі на Дмитра вдова, оповита рушником, виходила на місце, де збігаються три дороги, щоб четвертою нова доля прийшла.

Якщо на грядках були качани від зібраної капусти, на них, аби добрий урожай був, насипали попіл, зібраний із 12 печей.

Переддень Пилипівського посту – 26 листопада називався "заговини на передріздвяний Пилипівський піст". Цього дня люди ходили в гості чи самі їх приймали, намагалися з'їсти страв якнайбільше.

Напередодні Дмитра, як і в перший день Великоднього посту, до церкви несли "кулик" (банку з цукром), у який ставили свічку. За покійного правилося протягом всього посту.

Свято Михайла Чудотворця (21 листопада) у нашому селі є храмовим. Цього дня приходили гості з різних сіл, приїжджали далекі родичі. За багатим столом разом святкували. Гостей спеціально не запрошували, але раді були кожному , хто заходив, – запрошували до столу. І ждали зими та сподівалися на скору весну.

Переглянути календарні звичаї та обряди села Теперівка Деражнянського р-ну Хмельницької області (записані 2009 р. студенткою 6 курсу факультету початкового навчання ХГПА Круліковською Кариною з вуст своєї бабусі, Гаврищук Ганни Романівни, 1923 р.н.). Матеріал опубліковано у всеукраїнському народознавчому часописі "Берегиня". Число 3’10 (66). – С.51 - 60.

Переглянути програми-запитальники збору фольклорно-етнографічного матеріалу на Поділлі

На Україні, особливо у селах, помітите, що майже немає хати, де б не було рушників. Своїм багатим малюнком рушник надає хаті затишності та урочистості, створює обстановку високої духовності, доброти, задушевності, спокою.

Рушники бувають різні за призначенням. Від цього залежить і їхній зовнішній вигляд, величина, тканина, з якої вони виготовлені, орнамент тощо. Так, у кожному домі обов'язково були рушники-утирачі. Їх подавали гостям для рук, обличчя. Виготовлялись вони з грубішої тканини і були вишиті скромно.

Рушники-стирачі призначались для стирання зі столу, накривання хліба на столі, паски і крашанок, які святили на Великдень.

Особливою гордістю у кожної родини були рушники-покутники. Ось подивіться на зразок такого рушника У кожній хаті у кутку висіли ікони, які повивали рушником-покутником. Робили такі рушники з тонкого полотна. І вишивка на них була особливо гарною, яскравою, колоритною.

Великою популярністю користувалися так звані кілкові рушники. Ними прикрашали картини, рамки з фотографіями, Їх, як прикрасу, просто вішали на кілок. Кілкових рушників на Хмельниччині збереглося найбільше. Давайте усі разом подивимося ті, що зберігається у фондах нашої гуманітарно-педагогічній академії

У давнину були відомі й "обиденні" рушники, які ткали, вишивали за одну ніч - від заходу до сходу Сонця. Їх виготовляли жінки з нагоди багатьох проблем в родині, сільській общині (скажімо, хвороба когось із родичів, кого треба вилікувати, а трави та інші методи не допомагали). Або виготовляли рушник жінки всього поселення, коли їхні чоловіки перебували на війні (так само під час епідемій, різних хвороб як у людей, так і у домашніх тварин).

Зазвичай, його робили в одній хаті, куди збиралось непарне число ткаль. За всю ніч вони не промовляли жодного слова, всі були сконцентровані на роботі та проблемі, яку подумки кожна жінка вирішувала і вкладала свою частку енергетики. Складені енергії воєдино, очевидно, творили такий рушник унікальним за силою впливу.

Починаючи від народження і до самої смерті, рушник супроводжував все життя українця. На чистий білий рушник або лише полотно, котре називали крижмо, приймали під час пологів дитину: це символізувало чистоту новонародженої душі. Рушником прикрашали колиску.

Гостей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушничку: прийняти рушник, поцілувати хліб – символізувало злагоду, духовну єдність.

Довгий прямокутний шмат тканини завжди у наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину, допомагає їй жити. Так само в далеку путь проводжали душу, спускаючи небіжчика до ями на рушниках чи полотні, бажаючи йому подальшої світлої дороги в зоряних світах.

На щастя-долю давала мати рушник синові. Вишивала – й подумки добра бажала. Казала: загорнеш, хліб у рушник, і смакуватиме тобі; а простелиш в чужому краю – матір згадаєш. Бо то не рушник, а пам’ять і оберіг.

Вишивали також поминальні рушники. У поминальні дні. відчиняли вікно й один кінець такого рушника вивішували надвір, а другий – всередині хати. На середній, не зашитій, частині ставили запалену свічку, воду та хліб. Так нащадки шанували своїх померлих предків, родичів, запрошуючи через рушникову дорогу завітати до хати.

Рушники завжди висіли на покутті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті, вони виконували роль тих-таки святих образів. Із запровадженням християнства, вони не зникли, а почали співіснувати разом з іконами, слугуючи їм прикрасами. Напевне від тоді стало применшуватись значення рушника, зводячись лише до його декоративної функції.

Рушник із давніх-давен був своєрідною візиткою, обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її дочок.

Весілля – це свято до якого родина готувалась заздалегідь і дівчина, маючи вдосталь часу, насамперед для цього вишивала посаг. Рушники лічили десятками. Для того, щоб мати готовий вишитий рушник, треба було докласти чимало зусиль та праці. Передусім – це прядіння ниток та ткання полотна.

Вишивання весільного рушника, на який стають наречені, вимагало цілковитого втаємничення. Виконану дівчиною роботу мають право бачити тільки її рідні в хаті. Якщо не встигала наречена, то їй допомагала мати, хрещена, сестра, але все-таки годилося хоча б квіточку чи якийсь елемент вишити на рушникові самотужки.

Відомо, що у давнину вишивальниця ніколи не випорювала "помилок". Вважали, що як неможна наново пережити вчорашній день, так і не варто переробляти роботу, а треба йти далі.

Рушники в минулому вишивали так, що обидва боки були вишиті однаково і чисто: видимий для нашого ока бік символізує наші діяння, котрі відомі людям, а невидимий – думки і бажання. Останні для людей невидимі і часто йдуть всупереч нашим вчинкам, у яких ми хочемо здаватися гарними, проте перед Господом сховати нічого не вдасться. Невидима наша сторона повинна бути в цілковитій гармонії з видимою, в цьому полягає сенс Буття.

До вишивання рушників ніколи не бралися зопалу. Спочатку про вишиття роздумували, заспокоювались, молились. Рушники весільні, та напевно багато інших, починали вишивати в четвер вранці, коли сонце підходило вгору до зеніту.

Коли відкладали роботу до наступного продовження, то не залишали полотно як-небудь складеним, бо тоді і доля так поведеться, що не буде порядку в житті. В багатьох місцевостях жінки вишивали в цілковитій тиші, спокої, таємно, щоб ніхто не бачив їхньої роботи, бо то – свята річ!

Український рушник – символ злагоди, подружньої вірності, працьовитості, надії, прощання, гостинності. У давнину він був важливим елементом оздоблення капищ, храмів, культових місць. У новозбудовану хату входили з іконою, вишитим рушником, хлібом-сіллю. Це символізувало надію на добро і щастя в житті.

Здавна були відомі цілющі властивості домотканного конопляного чи лляного полотна, яке оптимально здійснює терморегуляцію та масаж тала. В такій сорочці в спеку не жарко, а в холод не холодно

У зв’язку з сучасним станом довкілля, підвищеним радіаційним фоном від Сонця та від аварійних викидів АЕС, це полотно знову стає в пригоді. Про його властивості оповідається навіть у Святому Письмі.

А чи відомо вам, що лікувальні властивості має і сам процес вишивання. Всяке рукоділля надзвичайно активно прочищає енергетичні канали у руках жінки, даючи можливість підтримувати організм у цілковитій гармонії.

Збереглося досить багато розповідей жінок про те, як вони вилікувались від своїх хвороб завдяки вишиванню, або мають змогу підтримувати свій психічно-емоційний стан у гармонії.

Колись просили в Бога, щоб зцілив через вишивання, але рушник вишитий недужою людиною, вбирав у себе негативні прояви хвороби. Його неможна було тримати в домі. Тим більше комусь віддавати чи продавати. Такий рушник несли на цвинтар і пов’язували на могильному хресті. Його вже тоді не знімали аж поки вітри, дощі, морози, сонце не знищували тканину.

Голки, якими вишивали, надзвичайно шанували і берегли. Тими голками, що почали вишивати, потрібно й закінчити роботу. Нікому не варто позичати цих голок, або використовувати з іншою метою. Як правило, зручно мати стільки голок, скільки кольорів ниток в орнаменті.

Мабуть, помітили, шановний читачу, що орнаментах Поділля переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого. Чорний колір на Поділлі символізує землю, хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом – родючість, багатство тощо. Червона смуга – нехай подорожньому світить сонечко. Зелена барва – зустріч із добрими людьми, добрі покупки. Коричнева – щаслива дорога з чистим небом і ясним сонцем. Синя, жовта – символ здоров’я, удачі. Білий колір у вишивках українців – це колір сили, адже він містить всі кольори. (Звертається до дівчат) Чи відомо вам, дівчата, що біле випромінює силу, енергію, тому людина в білому одязі, житлі швидко відпочиває, відновлює сили. Якщо йти в людне місце, то добре одягатися у біле вбрання. А чорний, як антипод білого кольору, навпаки вбирає в себе енергію та інформацію. Старші люди, хранителі мудрості, носили чорноколірні вишивки, тобто утримували у собі інформацію. Тому чорний колір не лише символ смерті, а також колір землі, багатства, плодючості, урочистості.

Червоний, як і білий, є сильним активним кольором, що випромінює енергію і через те незамінний у весільних рушниках. З давніх-давен люди виявляли особливе замилування червоним кольором. У багатьох мовах одне й те саме слово означає червоний колір, а також усе красиве, прекрасне. Від нечистої сили та поганого ока допомагають червоні нитки, тканини, великодні яйця, квіти, коралі та рослини.

У давнину на теренах Західної України під час весільного обряду батьки проводили молодих по вибіленому полотну, яке символізує чисте, нічим не заплямоване життя подружжя.

Український рушник — чарує своєю красою, неповторністю кожного, хто його побачив. У вишивках — наша національна краса, наша духовність. В рушникові – як і в пісні чи слові – закладена душа народу, скарбниця якого безмежна. Отож шануйте, люди, рушники.

Етнографічний та фольклорний матеріал, накопичений завдяки багатовіковим традиціям нашого народу, завжди буде надбанням нашої країни. Незважаючи на те, хто його віднайшов, записав і ввів до наукового обігу, цей матеріал нагадуватиме про історію України та історію наших батьків. І щоб набуті звичаї та традиції передавалися з одного покоління до іншого, треба хоч інколи щось робити для того, щоб наша культура казала сама за себе. Тому на початку нового тисячоліття найактуальнішим завданням буде пригадати все те, що ми можемо вже зараз втратити.
В основу проекту "СТУДЕНТАМ ПРО ПОДІЛЛЯ", створеного Подільським відділенням Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України при Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, покладено багатоаспектну історію та духовну культуру Поділля з його особливостями, регіональною специфікою і традиціями.

Пошук, аналіз та добір наповнюваності інформаційних сторінок нашого розділу буде постійно оновлюватись та включатиме таку інформацію: особливості духовної і матеріальної культури нашого краю, традиції, родинний уклад, громадське життя, звичаї і вірування, житло, харчування, одяг, праця та знаряддя виробництва, народне мистецтво, фольклор, а також відомості про усталені норми людського співжиття: звичаєве право, мораль, етикет, народні знання, засоби народного виховання, народної медицини, опис природи, історії та культури Поділля

Поділля займає басейн Південного Бугу і Лівобережного Дністра. Поділля, як і багато інших історико-етнографічних регіонів України, складається з кількох зон: ядра, що включає центральні райони Вінницької та Хмельницької, а також східні райони Тернопільської областей; Погориння, що починається по лінії Збараж – Хмільник і доходить до Старокостянтинова – Кременця; Позбруччя, відокремленого від ядра рікою Збруч і яке доходить до Тернополя – Бережан – Червонограда; Наддністрянщину (до Хотина), Покодим'я, що вклю¬чає Балтський та частину Савранського району Одесь¬кої області і Надбужжя, що межує з Серед¬ньою Наддніпрянщиною по лінії Бершадь – Гайсин – Липовець]. Усі названі зони, окрім ядра, є, власне, перехідни¬ми, бо містять вкраплення елементів культури сусідніх регіонів.

У культурі та побуті подолян і в наш час зберігаються певні особливості, зокрема й такі, що сягають дохристиянських часів, знаходять свій вияв у територіальному аспекті й зумовлені характером історичного розвитку окремих районів, природно-географічними умовами, взаємовпливами інших народів чи впливами нацменшин тощо. Подільський регіон відзначається певною своєрідністю, своїми кордонами він торкався побуту, звичаїв, традицій сусідів, а отже ввібрав у себе особливості матеріальної і нематеріальної культури східно- і західнословянських народів, зберіг окремі елементи польської, болгарської, російської, білоруської, тюркської культур

У ситуації, коли виникла загроза фальсифікації фольклору, його стилізації на догоду зрослому комерційному попиту на традиційну народну культуру, актуальною стає проблема фіксації та збереження автентичних зразків усної народної словесності. Сьогодні справою державною виступає глибоке та всебічне вивчення (з наступним використанням у практичному житті) кращих надбань духовної та матеріальної культури попередніх поколінь, їх досвіду виховання дітей і молоді на споконвічних національних ідеалах. Саме пошукова народознавча діяльність, експедиційна робота дозволяють це вирішувати.

З квітня 2001 року Подільське відділення ІМФЕ ім.М.Т.Рильського є структурним підрозділом Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Науковці відділення досліджують і пропагують традиційну культуру Подільського краю, збирають та зберігають пам’ятки матеріальної культури подолян, допомагають тим, хто прагне утвердити народну культуру й мистецтво в сьогоденні та майбутті.

Головним завданням Подільського відділення є здійснення фундаментальних і прикладних досліджень з метою отримання нових знань, сприяння духовному розвитку суспільства і подільського краю.

З цією метою Подільське відділення: вивчає, аналізує досягнення світової науки і визначає можливості їхнього використання в духовній сфері подільського реґіону; встановлює міжнародні наукові зв’язки у вивченні культури Поділля, інтеграцію подільської культурології в українську та світову науку; здійснює координацію реґіональних та міжреґіональних наукових культурологічних досліджень, цілеспрямоване і планомірне вивчення національних етнокультурних та іноетнічних особливостей краю; забезпечує високу якість досліджень, систематичне нагромадження і узагальнення наукових результатів, створення умов для реалізації творчих можливостей наукового колективу; здійснює інформаційну, видавничу діяльність, публікує результати наукових досліджень; здійснює виконання спільних науково-дослідницьких проектів, програм, фольклорно-етнографічних досліджень та експедицій науковцями та співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України та співробітниками Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, в т.ч. науковців, діячів культури і мистецтва, освіти краю; залучає до науково-дослідницької діяльності талановитих студентів, магістрів, аспірантів, молодих етнографів, фольклористів, мистецтвознавців, поділлєзнавців.

Основними напрямками наукових досліджень по вивченню національної самобутності та етнічної культури подолян є:

а) фольклорно-етнологічний (національно-утверджуюча роль української етнокультури в умовах сьогодення; народна нематеріальної та матеріальна культури в контексті національного відродження України; етнічний склад населення Поділля, духовно-релігійне життя, національні меншини; народне декоративно-вжиткове мистецтво, ремесла та промисли подолян; функціонування й локальна специфіка пісенного і музичного фольклору краю; календарна й родинна обрядовість Хмельниччини, світоглядні знання та уявлення подолян і т.ін.;

б)мистецтвознавчий (вивчення особливостей народного й професійного мистецтва Поділля в контексті національного відродження України; дослідження творчої спадщини діячів мистецтва, культури, освіти краю, її специфіка, використання; духовно-інтелектуальна еліта минулого і сьогодення; мовно-літературні проблеми в культурологічній практиці виховання молоді;

в) науково-методичний, просвітницький (розробка навчально-методичних матеріалів, в т.ч. народознавчо-краєзнавчого спрямування; проведення науково-практичних конференцій, нарад, виставок, організація культурно-масових заходів, в т.ч. й міжнародних, на базі Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії тощо).

Серед важливих аспектів роботи відділення – накопичення, архівізація польових матеріалів як основи навчально-методичної роботи, формування фондозбереження за жанрово-регіональним принципом, укладання текстових і звукових баз даних за жанрово-топографічним принципом. Тут відбувається пропедевтична навчальна фольклорна практика студентів факультету мистецтв, початкового навчання (за бажанням). Саме тут вони отримують навички роботи із питальниками, взаємодії з виконавцями, наукового запису і обробки текстів.

Вивчаючи питання з історії мистецтва, фольклору та етнології минулого і сьогодення науковці формують профільний архів, картотеку наукових розробок, методичних матеріалів, діячів мистецтва, народних майстрів, виконавців; фото-, фоно-, відеотеки і т.ін. Скажімо, аудіозаписи подільського фольклору вдало використовуються як додатковий ілюстративний матеріал для студентів на заняттях з народознавства, вивчаються та звучать, відроджуючись із забуття, на різного роду виховних заходах ХГПА тощо.
Матеріали архіву використовуються студентами для виконання курсових, дипломних, магістерських робіт. За результатами проведених досліджень студенти беруть участь у Всеукраїнських студентських науково-практичних конференціях та семінарах.

Зразки зібраних предметів матеріальної культури подолян частково експонуються в кабінеті народознавства ХГПА. Тут представлені знаряддя традиційних ремесел і промислів, господарської діяльності українців, гончарні вироби подільських майстрів (155); вишиті рушники, сорочки (160) тощо. Це своєрідна навчально-методична база народознавчого спрямування, оскільки студенти можуть безпосередньо споглядати знаряддя традиційного побуту і ремесел подолян, вміти вирізняти зразки подільської матеріальної культури серед загальноукраїнського масиву за локальними ознаками, розкодовувати символічну мову духовної культури українців.

Зараз у фондах відділення нараховується близько понад 100 аудіокасет і дисків, що містять загальноукраїнські варіанти та давні локальні зразки фольклору подолян. За рахунок співпраці зі студентами факультету початкового навчання та факультету мистецтв, студентів заочної форми навчання, а також за сприяння позаштатних співробітників відділення кількість фонозаписів, серед яких трапляються рідкісні та маловідомі зразки, незаперечно зростає.

19 жовтня 2010 р. о 16.00 у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії відбувся творчий звіт студентів 3 курсу факультету мистецтв за спеціальністю "Педагогіка і методика середньої освіти. Музика" за результатами літньої фольклорної практики. Метою цього виду практики є: розширення знань студентів з народної творчості, прищеплення інтересу до збирання фольклору, нагромадження музичного матеріалу для подальшої роботи з дітьми в школі.

На звітній конференції були присутні декан факультету мистецтв О.І.Попик, працівники відділу педагогічної практики Н.В.Казакова, А.О.Кащук, керівник фольклорної практики Г.В.Яківчук та студенти 1 і 2 курсів факультету мистецтв (спеціальність "Педагогіка і методика середньої освіти. Музика").

7-10 жовтня 2010 року у місті Івано-Франківську на базі Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника відбулася IV Міжнародний науково-практичний форум “Народознавчі технології охорони і збереження здоров’я дітей та молоді”.

Очільниками форуму виступили Лисенко Неллі Василівна – доктор педагогічних наук, професор, директор НМЦ “Українська етнопедагогіка і народознавство” НАПНУ Країни, завідувач кафедри теорії та методики дошкільної освіти Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, Шоробура Інна Михайлівна – доктор педагогічних наук, професор, ректор Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, Пісоцька Леоніда Станіславівна – кандидат педагогічних наук, доцент, декан факультету дошкільного виховання Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, Соя Микола Михайлович – кандидат педагогічних наук, професор, декан факультету фізичного виховання і спорту Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, а також науковці з Угорщини, Польщі, Румунії, Канади, Ізраїлю та ін.

8–12 листопада 2010 року в м. Хмельницькому в приміщенні Хмельницької обласної філармонії (м. Хмельницький, вул. Гагаріна, 7) відбудеться п’ятиденний авторський семінар (40 годин) академіка Російської Академії освіти, іноземного члена Національної академії педагогічних наук України, професора, доктора психологічних наук, керівника Міжнародного Центру Гуманної Педагогіки Ш. О. Амонашвілі "Гуманно-особистісний підхід до дітей у освітньому процесі".
Переглянути інформаційний лист семінару.
Переглянути буклет до семінару.

Протягом тижня, з 11 по 17 жовтня, Євген Щербанюк, студент факультету початкового навчання, проходив стажування в Польщі для лідерів студентського самоврядування Європи.

Парламент студентів Польщі ознайомили молодих людей із системою самоврядування, кращим досвідом громадських молодіжних об’єднань.

Незабутніми були зустрічі з ректорами ВНЗ Польщі, активістами, державними діячами. Делегація з України відвідала більше п’яти навчальних закладів.

Час стажування був переповнений емоціями. Це і нові друзі, і відкриття історії та культури Польщі, досвід діяльності лідерів. Сподіваємось, що успішне стажування Євгена в Польщі, надихне багатьох до нових іде, гарних справ та традицій.